Про Україну на Заході пишуть багато, попри відпусковий літній період. Інтерес медіа до нашої країни залишається високий, але, ясна річ, не все, про що пишуть, – хороші новини. Хоча такі теж є. Іноземні оглядачі здебільшого передбачають, що перемога Дональда Трампа на президентських виборах у США означала би проблеми для України. В перемогу демократів, здається, вірять значно менше – принаймні, поки. Україні потрібно готуватися до скорочення або припинення американської підтримки, Європі потрібно готуватися заступити США, але чи є на це воля і спроможність? Міністри фінансів Швеції, Данії, Естонії, Фінляндії, Латвії, Литви, Нідерландів і Польщі недавно написали спільний текст про вплив санкцій на російську економіку, який опублікував The Guardian. Міністри наполягали, що Росія воює не тільки зброєю, але й інформацією, в тому числі вкорінюючи думку, що ніякі заходи з її ослаблення і посилення України не працюють, а тому їх треба полишити, але це неправда. Оборонна промисловість, яка стає для Росії основною, не може бути джерелом стабільного зростання, зазначили вони. Російські оборонні заводи вже працюють на своїй максимальній потужності, безробіття критично скоротилося – тобто, у цієї економіки закінчуються резерви. Як результат, зарплати падають, рубль слабшає, вартість імпорту зростає, як зростає і інфляція. Держава змушена все більше втручатися в економіку, наприклад, забороняючи експорт бензину і цукру. Все це все більше нагадує економіку СРСР, звернули увагу автори тексту. Міністри спрогнозували, що потреби покривати дефіцити, що з’являтимуться, вимагатимуть від Росії заходів, які призводитимуть до подальшої інфляції і скорочення державних резервів. Але щоб побачити очевидні плоди санкцій, Захід має проявити терпіння і посилити тиск на російську економіку, заодно продовжуючи підтримувати Україну, фінансово і військово Експортні доходи Росії вже впали приблизно на третину до 2023 року, зазначили міністри, а новий санкційний пакет, прийнятий в червні, обіцяє скоротити їх ще значніше. Але Заходу ще є, що до цього додати, наголосили вони. Наприклад, закрити лазійки для обходу санкцій, в тому числі введенням таких самих санкцій проти Білорусі. Проте в іншому тексті The Guardian говорилося про те, що три країни з тих, які пообіцяли виділити кошти на ініціативу Чехії із закупівлі снарядів для України за межами ЄС, досі цього не зробили. У чеському уряді не вказують ці країни, але зазначають, що через їхнє зволікання або неприєднання Чехії не вдається закупити для України всю останню третину з обіцяних цього року 800 тисяч снарядів, які Україна вже почала отримувати. Як зазначили у британському виданні, “Прага сподівається, що ця схема проіснує ще кілька років, щоб підтримати Україну в боротьбі з російським агресором, який перевів свою економіку на військові рейки, щоб максимізувати виробництво. До вересня країнам, що входять до консорціуму, запропонують внести додаткові кошти, щоб забезпечити три-чотири місяці внутрішніх процедурних кроків, які дозволять гарантувати постачання снарядів у 2025 році. “Єдине вузьке місце в системі – це фінанси”, – сказав (урядовий координатор відбудови України Томаш) Копечний, додавши, що за наявності більшого фінансування в середньо- і довгостроковій перспективі в Україну можна було б поставити “кілька мільйонів” снарядів. Три країни, які не виконали своїх обіцянок, “імовірно, не зроблять свій внесок в кінцевому підсумку”, додав він”. “Ми наголошуємо на тому, щоб наші партнери, які вже зробили свій внесок, продовжували робити це і надалі, щоб ми могли забезпечити довгострокові поставки для України у сталий спосіб”, – процитував The Guardian. “На сьогодні консорціум витратив трохи менше 2 млрд. євро (1,68 млрд. фунтів стерлінгів) на закупівлю боєприпасів, які здебільшого надходять з-поза меж ЄС, що відображає відносний занепад європейської оборонної промисловості з часів закінчення холодної війни. У Чехії розташовані два найбільші в Європі заводи з виробництва боєприпасів, і Копечний сказав, що вони відіграють важливу роль в доробці боєприпасів від постачальників з-поза меж ЄС, забезпечуючи їхню готовність до використання на полі бою. “Дедалі більша частина ланцюга постачання належить Європі”, – сказав він”. Також The Guardian поговорив про постачання західної зброї і воєнні перспективи України з головнокомандувачем ЗСУ Олександром Сирським. Як зазначив кореспондент британського видання, “через два з половиною роки після повномасштабного наступу Володимира Путіна він визнає, що росіяни набагато краще забезпечені ресурсами. У них більше всього: танків, бойових машин піхоти, солдатів. За його словами, їхні початкові 100-тисячні сили вторгнення зросли до 520 тисяч, а до кінця 2024 року їхня чисельність має досягти 690 тисяч осіб. Цифри по Україні не оприлюднено. “Що стосується техніки, то співвідношення 1:2 або 1:3 на їхню користь”, – сказав він. З 2022 року кількість російських танків “подвоїлася” – з 1,7 тисяч до 3,5 тисяч, артилерійських систем – потроїлася, а бронетранспортерів – зросла з 4,5 тисяч до 8,9 тисяч. “Противник має значну перевагу у силах і засобах, – сказав Сирський. – Тому для нас питання постачання, питання якості дійсно стоїть на першому плані””. “Люди одразу почали ставитися до мене з повагою” Західні медіа продовжують писати про брак не тільки зброї, але й персоналу у ЗСУ. Досі майже кожного тижня з’являються тексти про чоловіків, які уникають мобілізації. Але також кожного тижня з’являються тепер тексти про засуджених чоловіків, які вирішили скористатися можливістю дострокового звільнення за приєднання до Збройних сил. Ці тексти дуже схожі між собою, бо в усіх йдеться про мотивованих чоловіків, які радіють поверненню їм людської гідності і поваги оточуючих. Один з героїв тексту The Guardian, Володимир Присяжнюк, потрапив до в’язниці за неумисне вбивство вітчима. Зараз він уже на тренувальному полігоні. “Присяжнюк записався після того, як його колонію відвідали двоє представників Першого окремого штурмового батальйону, – розповіли у британському виданні. – За його словами, це було правильне рішення. “Люди одразу почали ставитися до мене з повагою. Теплота була неймовірна. Коли ти сидиш у в'язниці, ти ніхто. Тепер я знову особистість”, – сказав він. За офіційними даними, з 2022 року загинули 31 тисяча українських солдатів. Багато хто вважає, що реальна цифра вища. Чи боїться він смерті? “Ніхто не може передбачити, що станеться. Треба сподіватися, що все буде добре”, – сказав він”. “У понеділок вони вивчали базові піхотні навички: як пробиратися крізь чагарник в одній шерензі та уникати ворожого спостереження. Обидві сторони широко використовують безпілотники, а це означає, що солдатам доводиться долати 1,8 милі вночі, щоб дістатися передових позицій. Засуджених вчать поводитися з автоматичною зброєю і кулеметами. Їх навчають розпізнавати міни та міни-пастки, а також встановлювати їх. “Я пишаюся собою. Відчуваю нову впевненість, – каже Владислав Васильєв. – Якщо я не виживу, то мої діти хоча б зможуть мною пишатися. Я хочу захищати їх і мою країну”. Васильєв розповів, що приєднався до батальйону на четвертий рік п'ятирічного терміну за крадіжку. “Я був молодий і дурний”, – сказав він. Він і його товариші по службі більш віддані справі, ніж законослухняні цивільні, багато з яких не бажають воювати, додав він”. “Інструктор Денис Кравченко каже, що армія потребує кращого піару та вищих зарплат, якщо вона хоче вирішити проблему з набором. Засуджені отримують стандартну армійську зарплату: 500 доларів (387 фунтів стерлінгів) на місяць, плюс 2,5 тисяч доларів, коли вони служать на передовій. Завдяки повсюдному використанню безпілотників українські солдати рідко відкривають вогонь по росіянах – на відміну від перших тижнів війни. “Танки ведуть вогонь з прихованих позицій за 3-4 км. Евакуація складна. Якщо ти поранений, потрібно дочекатися темряви”, – сказав він. Він додав, що деяким новобранцям потрібно попрацювати над рівнем фізичної підготовки. Цього літа вони будуть відправлені до штурмових підрозділів, які будуть штурмувати російські позиції. Він визнав, що це неминуче призведе до втрат. Він додав: “За останні два місяці наш батальйон втратив 20 хлопців. По всій лінії зіткнення це близько 50 осіб на день. Ми до цього вже звикли. Загибель однієї людини – це трагедія. Тисячі – це вже статистика””, – процитували у The Guardian. Як говорилося далі в тексті, “після потних тренувань в'язні охолоджувалися в затінку. Вони пили воду і сиділи за столом для пікніка. Євгеній Костогриз розповів, що був ув'язнений у західній Хмельницькій області за злочини, пов'язані з наркотиками. Він сказав, що, як колишній пожежник, має корисні навички надання першої медичної допомоги. Він додав: “Хтось із нас має військовий досвід, хтось – ні. Я хочу захистити мій дім і сім'ю”. Ніхто не висловив жалю. “Росія хоче нас повністю знищити. Це геноцид. Ми повинні їм протистояти, – сказав Васильєв. – Всі розуміють, що сьогодні ти можеш бути живим, а завтра – мертвим. Я знаю, що я – риба у великому океані. Якщо кожен зробить щось, щоб звільнити нашу країну, буде легше””. “Нейтральні” спортсмени? Напередодні Ооімпійських ігор у Парижі The New York Times розповів про інших мотивованих добровольців. У його тексті говорилося, що з 2022 року Росія вбила близько півтисячі українських спортсменів і тренерів найвищого рівня, військовослужбовців і цивільних. NYT розповідає про одного з них, 22-річного Володимира Андрощука. Хлопець був талановитим спортменом-десятиборцем з перспективою виступити на Олімпійських іграх 2024 або 2028 року. Але у 2020 він серйозно пошкодив спину під час тренувань, тому більше не міг займатися декатлоном. Володимир дуже страждав через це, а з самого початку повномасштабного вторгнення став намагатися приєднатися до Збройних сил, твердячи, що від нього немає ніякої користі у цивільному житті. Йому відмовляли через травму, але, зрештою, він зміг отримати фальсифіковану медичну довідку і переконати ТЦК у його придатності служити, принісши туди свої спортивні медалі. Володимир загинув у січні 2023 року при штурмі російських позицій на складній місцевості, потрапивши з побратимами у російську засідку. В тому штурмі вижив інший спортсмен, друг Володимира, тоді 27-річний Володимир Дзюбинський, але за кілька місяців він отримав важке поранення і втратив ногу. У Володимира залишилася дівчина Аліна, яка тепер носить браслет з літерою “В” – ініціалом її батька, брата і хлопця, які всі загинули на військовій службі. Між тим, у The Times розповіли, що правозахисна організація Global Rights Compliance виявила, що 10 з 15 російських спортсменів, яких допустили до участі в Олімпійських іграх в Парижі цього літа під “нейтральним” прапором, і 7 з 16 білоруських, насправді порушили правила допуску, так чи інакше виявивши підтримку війни Росії проти України або маючи зв’язок з російською армією. Більшість з них відзначилися підтримкою війни і словесних атак на Україну у соцмережах. Є також підозри, що ті, кого допустили до Ігор, перед перевіркою почистили свої сторінки в соцмережах від постів, в яких вони підтримували збройну агресію проти України. У Global Rights Compliance звинуватили Міжнародний олімпійський комітет, представники якого перевіряли спорсменів, в ігноруванні цих знахідок. Комітет відмовився коментувати прийняті рішення щодо допуску, заявивши, що ті відповідали “рішенню виконавчого комітету МОК і встановленим принципам”. Тепер правозахисники намагаються тиснути на Комітет через спонсорів Ігор, зокрема, Airbnb, Coca Cola, Visa, Deloitte і Panasonic. Чарівний ліс Війна – велика біда, але також велика можливість. Кілька західних видань поширили історії, які розповідають про можливості, а також свідчать про стійкість українців і України. The Economist звернув увагу на, імовірно, завершення ери теплової генерації України, чиї теплові електростанції серйозно пошкодила або зруйнувала вщент Росія. Тепер “місцеві муніципалітети, відчайдушно намагаючись забезпечити критично важливі послуги з опалення і водопостачання цієї зими, децентралізують виробництво електроенергії, встановлюючи міні-електростанції у вигляді сучасних, ефективних газових турбін потужністю від п'яти до 70 мегават (мВт). Ці міні-електростанції можуть підключатися локально, але малоймовірно, що до наступної зими їх буде встановлено достатньо, щоб допомогти вирішити загальнонаціональний структурний дефіцит електроенергії. Вітрові та сонячні електростанції можуть додати трохи більше. “Іронія цієї руйнації і цієї війни полягає в тому, що вона прискорила декарбонізацію енергетичної галузі України”, – каже (генеральний директор ДТЕК Максим) Тимченко. Минулого року компанія ДТЕК завершила будівництво вітрової електростанції потужністю 114 МВт всього за 100 км від лінії фронту. Коли російська ракета влучила в одне з полів сонячних панелей, вони усунули пошкодження всього за чотири дні. Вітрова і сонячна енергетика – це не лише екологічно чистіші варіанти, але й стратегічно стійкі. “Достатньо однієї ракети, щоб знищити вугільну електростанцію потужністю 300 мВт, – зазначає Тимченко. – Але для знищення вітрової електростанції такої ж потужності потрібно 50 ракет””. У The Economist зазначили, що, “незалежно від того, які нові проекти з'являться, Україна терміново потребує більше енергії цієї зими, до якої залишилося всього кілька місяців. Залишилося надто мало часу і надто мало мільярдів доларів, необхідних для встановлення кількох сотень малих електростанцій, відновлення розбомблених електростанцій або будівництва вітрових і сонячних електростанцій. Віялові відключення стануть рутиною”. У британському виданні додали, що “українці вже навчилися пристосовуватися до дефіциту електроенергії. Малий бізнес має дизельні генератори. Середні заводи інвестували в газові турбіни і навіть можуть продавати надлишок електроенергії в національну мережу. Кафе відкриті для коворкінгу. У всіх будинках є генератори для живлення ліфтів. Люди купують акумуляторні батареї, які вони можуть заряджати і використовувати вдома для Wi-Fi-з'єднання та USB-ламп. Але все це буде піддано суворій перевірці”. А The Guardian розповів про те, що з'явилося замість знищеного росіянами Каховського водосховища. “Цього тижня (еколог Вадим) Манюк відвідав Малокатеринівку, колись популярне серед рибалок село на залізничній лінії до Криму, – говорилося на початку його тексту. – Його станція закрилася, коли почалася повномасштабна війна. Росіяни були приблизно в десяти милях від неї, і дим клубочився вдалині. На берегах колишнього водосховища – валуни і білий перламутровий берег з мільйонів мертвих молюсків. За ним починається ліс. За словами Манюка, він займає близько 140 тисяч гектарів і схожий на первісний ліс 100 тисяч років тому, наприкінці останнього льодовикового періоду. Російські солдати туди не заходили. “Там нічого не видно. Будь-хто, хто зайде всередину, заблукає. Там є болота і річки”, – сказав він. За відсутності людей, тварини і птахи оселилися тут. Зозуля та ластівки літали над лісом. Місцева продавчиня Каріна розповіла, що бачила кабана зі свого балкона на другому поверсі. “Вчені кажуть, що відновлення водосховища після перемоги України спричинить другий екоцид. Я більше боюся, що кабан з'їсть наші овочі”, – сказала вона”. “Дніпро відновив своє старе русло. Знову з'явилися риби, яких не бачили вісім десятиліть, в тому числі осетрові та оселедці. Поліція виявила цей дивовижний факт, коли заарештувала групу браконьєрів. У їхньому човні було 16 осетрів, які перебували під загрозою зникнення. “Можливо, риба має генетичну пам'ять. Вода знову швидко тече. З'явилося більше лящів і окунів”, – каже Манюк. Загибель водосховища порадувала не всіх. Труби, які забезпечували Малокатеринівку водою, пересохли. З червня питну воду підвозять вантажівками. Мешканці на Центральному проспекті, колишній вулиці Леніна, стоять у черзі з відрами. Міський пляж, де місцеві жителі купалися влітку, зник. “Наші троянди та помідори гинуть. Ми більше не можемо їх нормально поливати”, – каже Ліда Спільник, гуляючи на своєму городі. Її чоловік Геннадій поскаржився, що врожай картоплі був меншим, ніж зазвичай. Сільська голова Людмила Волик була прямолінійною: “Нам не потрібен природний парк. Ми хочемо повернути нашу воду””. “Тим часом тут процвітає біорізноманіття, – пересвідчився кореспондент The Guardian. – Заповідник “Острів Хортиця” виходить на дніпровську дамбу в Запоріжжі, колись безлике озеро, а тепер ланцюг скелястих островів і порогів, населених чайками. Вони були б знайомі козакам-войовникам 16-го століття, які побудували фортецю на берегах Дніпра як частину української держави, що зароджувалася. З'явився ланцюг ставків і зарослих очеретом лагун. Бухти острова завалені мертвими молюсками і рибою. Однак, за словами Муленка, нова екосистема збільшила кількість жовтобрюхих жаб і водяних змій. Берегові ластівки ширяли над поверхнею води, а сірі мухоловки пищали на верхівках дерев неподалік, приваблені великою кількістю комах. Недавно бачили рудих чапель, які гойдалися на воді разом з канадськими гусьми, яких мало хто бачив в Україні. Мох і лишайники процвітають, сказав Муленко. На острові мешкає невелика популяція козуль та сайгаків. “Я думаю, що у нас дуже цікава екологічна система. У певному сенсі, це диво. Нічого подібного в Європі більше немає”, – сказав він”. У британському виданні звернули також увагу, що “відступ води відкрив археологічні пам'ятки, приховані з 1950-х років. Серед них кургани бронзового віку, скіфські горщики і козацькі укріплення, а також інші артефакти, залишені готами ІІІ століття і середньовічними татарами. Радянська влада навмисно затопила багато з них, щоб знищити багату доросійську історію України, стверджує Муленко. Грецький історик Геродот, який писав у п'ятому столітті до нашої ери, яскраво описав скіфську культуру, географію і релігію. Причорноморський регіон “цілком повний, як це буває, дерев всіх видів”, – зазначав він у своїй знаменитій “Історії”. Денис Сікоза, заступник начальника управління охорони культурної спадщини в Херсонській області, зазначив: “Ми мало знаємо про ці місця. Ті розкопки, які проводилися на початку 20 століття, використовували старомодні методи”. Серед знайдених предметів – кераміка, прикраси, браслети, зброя та зубчик часнику, якому 2,5 тисяч років, знайдений у стародавній печі”. “За останній рік археологи здійснили лише кілька поїздок до нещодавно відкритих пам'яток. Та територія є небезпечною і військовою зоною, зазначив Сікоза. Деякі потенційні місця для експедицій знову зникають під килимом зеленого листя, додав він. “Ми б хотіли їх дослідити. Наразі це неможливо. Можливо, це ніколи не буде можливо. І, звичайно, ми не маємо доступу до окупованих територій”, – сказав він. На місці водосховища, яке перетворилося на джунглі, вітер ніжно шелестів у вербах. “Тут унікальний запах. Пахне жуками,” – захоплювався Манюк, тримаючи в руках гілку молодого дерева. Що буде далі? “Існує велика конкуренція за воду. Дерева, які виживуть, дозріють через 50-60 років, спочатку верба, а потім такі породи, як дуб. Ми матимемо чарівний ліс”, – процитували у The Guardian. “Вони хочуть знову стати рабами” Нарешті, писали про локальний вплив війни Росії проти України, при тому не тільки в Україні. The New York Times розповів про громаду у Молдові, яка розкололася через ставлення до Російської православної церкви. “Чвари через церковну приналежність у Реуцелі, селі з населенням близько чотирьох тисяч осіб, розташованому за п’ятдесят миль від північно-східного кордону Молдови з Україною, є лише одними з багатьох, що зараз розгортаються по всій країні і в інших колишніх радянських республіках. Патріарх Кіріл є ревним союзником президента Росії Владіміра Путіна. Він наполегливо намагається зберегти лояльність православних віруючих за межами Росії, а з нею і російський вплив”, – зазначили у NYT. “Віктор Туркано, священик у Реуцелі, перейшов в іншу церкву у березні, обурений підтримкою російською церквою вторгнення в Україну, – пояснили в американському виданні. – Він одразу ж зіткнувся зі шквалом нападок з боку єпископа Маркела, свого начальника і прихильника патріарха Кіріла в сусідньому місті Бєльці. Єпископ назвав Туркано бабієм і руйнівником сім'ї – “брехня і наклеп”, відповів священик, і запропонував позбавити його священницького сану. У червні єпископ мобілізував десятки православних кліриків-однодумців з усього регіону, щоб спробувати силою повернути церкву Реуцела і призначити нового священика, вірного Московському патріарху. Ця спроба провалилася після того, як мер Реуцела Тудор Істраті, який потішився рішенням Туркано, викликав додаткові сили поліції, щоб запобігти штурму церкви”. У NYT зазначили, що “мер, який сам не є прихожанином церкви, сказав, що не цікавиться церковними чварами, але підтримує Туркано, тому що його підтримала більшість його парафіян. Противники священика, додав він, “просто намагаються розсварити людей”. Москва, за його словами, “нічого не дала селу”, натомість Європейський Союз профінансував дорогу, водопостачання й інші проекти. В інтерв'ю у своєму кабінеті, прикрашеному фотографіями патріарха Кіріла й інших російських церковних лідерів, єпископ Маркел висміяв мера і священиків-перебіжчиків як жертв “русофобії, добре оплаченої Заходом”. Палкий противник вступу Молдови до Європейського Союзу, єпископ заявив, що хоче, щоб його країна була частиною Європи, але “не Європи Содому”. У боротьбі за цінності, додав він, “Росія на боці Бога””. “Минулого року у листі до патріарха Кіріла митрополит Владімір, глава Молдовської православної церкви – значною мірою автономної інституції, але зрештою підпорядкованої Москві – попередив, що його церква стрімко втрачає підтримку, оскільки “в молдовському суспільстві її сприймають як форпост Кремля і прихильницю російського втручання в Україну”. Це, за його словами, підштовхує все більше віруючих до переходу до Бессарабської митрополії, конкуруючої православної ієрархії, підпорядкованої румунському патріарху. “Ми в ситуації інституційного банкрутства”, – попередив він. Союзники Росії в молдовській церкві відкинули цей лист як частину змови, очолюваної прозахідними кліриками”. “За словами Туркано, священика з Реуцела, саме підтримка війни з боку Кіріла підштовхнула його до зміни своєї церковної приналежності. Незабаром після початку війни, за його словами, парафіяни почали скаржитися, що в кінці кожної служби він включає коротку молитву за патріарха Кіріла. Такі молитви є звичайним проявом поваги в православних церквах, пов'язаних з Росією, але для парафіян села, що має глибокі родинні зв'язки з Україною по той бік кордону, вони тепер здавалися глибоко образливими. “Отче, як ви можете молитися за Росію, коли вона вбиває нашу родину по сусідству?” – Пригадує Туркано, як його запитали. Він провів голосування, чи залишатися з патріархом, чи покинути корабель. За його словами, ті, хто виступали за зміну, легко перемогли. Його опоненти кажуть, що голосування не було чесним, оскільки проводилося без попереднього повідомлення”. NYT поспілкувався з кількома з тих, хто продовжують підтримувати російську церкву, в тому числі з учителькою, яка стверджувала, що Віктор Туркано перейшов на бік диявола. В кінці тексту також розповідалося, що “нещодавно в неділю церква в Реуцелі була переповнена віруючими, але дисиденти залишилися осторонь. Тепер вони ходять до церкви в Бєльцях, проросійському бастіоні єпископа Маркела. 60-річна Сільвія Попович, ще одна мешканка Реуцела, каже, що війна в Україні не залишила їй жодних сумнівів щодо того, на чиєму боці стати. “Один патріарх окроплює російські танки святою водою. Інша сторона закликає припинити бомбардування і вбивства”, – сказала вона після недавньої недільної служби. “Для мене це легкий вибір”, – сказала вона”. А Le Monde побував на Донеччині, де побачив напруженість між військовослужбовцями і цивільними. Один з героїв його тексту – військовослужбовець Борис з позивним “Джонсон”. ““Жодна нормальна людина не може терпіти таке насильство”, – каже Борис, який родом з Вінниці на заході країни. – Всі нормальні люди давно виїхали. Ті, хто залишилися, чекають на росіян, іншого пояснення я не бачу”. Одне його справді зачіпає: бачити у цьому пеклі дітей. “Як батьки можуть так з ними чинити?” Він згадує нещодавній випадок, коли 12-річний хлопчик показав йому палець на вулиці, на очах у його друзів. “У мене немає сумнівів щодо позиції його батьків””, – процитували у французькому виданні. У машині Борис переключає радіоприймач. “Слідують близько десятка радіостанцій. Всі вони грають російську або радянську естрадну музику (заборонену в українському ефірі), за винятком двох: радіо “Республіка”, що транслює прокремлівські новини російською мовою з Донецька, і невідомої станції, на якій, незважаючи на тріск, можна почути кілька слів українською мовою, які незабаром змінюються на гримучу російську пісеньку. “Ворог виграв битву за ефір. Тут ми вже окуповані російською пропагандою. Телебачення чи радіо – однаково”, – лютує Борис “Джонсон””. У Le Monde зазначили, що “кілька сотень цивільних, які залишилися в Гірнику, не вподобали ярлик “ждуни”. “Це солдати нас так називають! Вони нам кажуть: “Якщо ти ще тут, значить, ти ждун”, – розповідає Олена, касирка на заправці на розі міського стадіону. П'ятидесятирічна жінка рясно пітніє через відсутність кондиціонера. Вітрини магазину забиті дошками. Надворі понад 40 градусів і покупців небагато. Цивільне населення ховається по домівках. Це була дуже важка ніч, “галаслива”, як ми звикли говорити на фронті. “Я залишаюся тут, бо не маю заощаджень. Мені потрібно годувати 16-річну доньку, і я не маю бажання закінчити жебракуванням на залізничному вокзалі. Жоден з цих солдатів не знайшов мені роботи в тилу і не запропонував свого житла”, – бідкається Олена, киваючи на колегу, що сидить на табуреті в іншому кінці крамниці. Та виправляє: “Не всі солдати такі, є й хороші””. “Дбайливо приховувані політичні погляди Олени проступають у ході розмови: “Я не мітингувала на Майдані, я працювала…”, – каже вона, маючи на увазі переломний момент взимку 2013 року, коли повстання в Києві повалило кумівський режим тодішнього президента Віктора Януковича. “Відповідальність [за конфлікт] є спільною…”, – припускає вона. Хіба це не факт, що одна країна вторглася на територію своєї сусідки? Прохання про роз'яснення змушує її відступити: “Я мало що розумію в політиці”. Тут до крамниці заходить солдат, щоб купити енергетичний напій. Одразу запановує тиша. Солдат іде, не сказавши ні слова. Їдучи у зворотному напрямку до міста Селидове (населення 22 тисячі у 2020 році), Борис був розлючений, коли почув, що сказала касирка. “Що вона не розуміє? Вони всі повторюють одну й ту саму пропаганду... Ці люди не здатні думати самостійно і повторюють брехню, вигадану в Москві”. Насамкінець він каже: “Ми проливаємо свою кров, щоб зберегти цю країну вільною, а вони хочуть знову стати рабами””. У Le Monde розповіли також про свідому українську дівчину – працівницю кав’ярні у Селідовому, – яка говорила виключно українською. Вона припустила, що приблизно третина місцевих мешканців, які залишилися, є дійсно “ждунами”, решта ж залишилися або повернулися, бо не знайшли собі місця деінде ще. Але у французькому виданні навели також історії, в яких деякі проросійські місцеві не просто чекають росіян, але й допомагають їм вбивати українських військовослужбовців: як навідники або як диверсанти. “Подібні випадки відбуваються і по інший бік фронту, про що повідомляють російські військові блогери у своїх Telegram-каналах. Там військові використовують слово “ждуни” щодо українців, які сподіваються на кінець російської окупації. Всюди мирні жителі чекають, траншеї копаються, і ніхто не бачить цьому кінця”, – написали в Le Monde. Огляд підготувала Софія Петровська, “ОстроВ”
